Львів – велике місто з купою викликів та активною громадою. Але від початку повномасштабної фази війни саме в ньому концентрується ще й значна кількість ВПО, організацій, структур і, заразом, різних старих та нових проблем, які пов’язані не лише з воєнними питаннями. Натомість ініціювати зміни, покращувати і змінювати простір довкола себе – це одне з найскладніших завдань місцевих активістів як до повномасштабного вторгнення, так і, особливо, в час війни. Однак рухатися до покращення і співповаги одне до одного треба тут і зараз, попри обставини.
Як небайдужі львів’яни можуть вирішити проблему інклюзії та вільного доступу до інформації? Скажімо, за допомогою документальних фільмів та бібліотеки...
Віра Карпінська. Фото з facebook-сторінки
"Усе почалось з того, що я стала модераторкою клубу документального кіно, почала проводити кінопокази. А потім з’явилась можливість у межах клубу ініціювати адвокаційний проєкт, щоб домогтися вирішення у нашому місті проблеми доступу до інформації для людей з порушеннями зору".
Віра Карпінська, модераторка клубу документального кіно Docudays UA при Львівській муніципальній бібліотеці, розповідає про те, як це, – активно впливати на рішення великої громади і навіщо всі ці волонтерські проєкти з підтримки вразливих груп. Адвокаційний проєкт, у цьому випадку – це спосіб розв'язувати локальні проблеми на локальному ж рівні силами місцевих активістів.
Фото з архіву Віри Карпинської.
Віра працює в бібліотеці, однак питання взаємодії та рівності всіх мешканців міста не дає їй та колегам просто "просиджувати" свій робочий час на місці. Як зізнається в розмові: а хто ж робитиме це за неї? Журналістка за фахом, вона зі студентських років ходила на кінопокази й цікавилась питаннями прав людини вже давно. Подала заявку у Мережу DOCU/CLUB на відкриття клубу документального кіно при бібліотеці. Пройшовши навчання в менторській програмі, сьогодні за допомогою документальних фільмів про права людей (і не лише людей) та гуртуванню спільноти клубу залучає таких же небайдужих містян до роботи над змінами, які вони самі визначають актуальними для громади.
"Були різні ідеї, – продовжує Віра Карпінська, – але ми з колегою Катериною Алексєєнко зрозуміли, що великий проміжок часу обговорювали одну і ту ж проблему. І це була проблема доступу до інформації для слабозорих людей і про те, що нам, людям нормотиповим, не завжди зрозумілі труднощі, з якими вони стикаються в доступі до неї. Тому ми ініціювали адвокаційний проєкт про доступність інформації для незрячих або слабозорих людей".
Львівська муніципальна бібліотека нині – це не просто вмістилище книг. Силами її співробітників у приміщенні діє Сенсотека – одна з бібліотек цілої системи, інклюзивний, безпечний простір, який і лобіює питання інклюзії, і, звісно, запрошує до себе всіх без жодного винятку й обмежень відвідувачів/ок.
За зізнаннями Віри, саме показ у цьому просторі фільму про людину із синдромом Дауна "Дорослі" чилійської режисерки Майте Альберді став для неї тим вирішальним моментом, коли бажання творити зміни переважило інерційний спокій і відсторонення:
– Бо я по-іншому не вмію. Вже працюючи в бібліотеці, зрозуміла, що це те місце і той простір, який приймає всіх і все. Ми жартуємо, що тут у нас в один день можуть бути всі події, які тільки можливі. Ми завжди думали про те, щоб робити цей простір безпечним та інклюзивним. Неможливо байдуже проходити повз ті проблеми, які тут бачимо і про які чуємо від відвідувачів. Неможливо на них не реагувати. І неможливо не включатися в них.
Фото з архіву Віри Карпинської
Свої колективні зусилля учасники клубу документального кіно Docudays UA при Львівській муніципальній бібліотеці вирішили зосередити на подоланні інформаційних бар’єрів у місті. А вони, повірте, існують. Скажімо, коли йдеться про доступ до вкрай важливої інформації, яку публікують на сторінках соцмереж комунальні органи влади. Як правило, така інформація подається у вигляді ілюстрацій, зображень, так званих "каруселей" із серії зображень. Над їхнім створенням працюють дизайнери. Скажімо, це можуть бути поради, як діяти під час бомбардування чи, як було цієї зими у Львові, на таких картинках розміщували інформацію із графіками відключень світла.
У більшості з нас інформація у вигляді ілюстрацій не викликає проблем, ми беремо ґаджет і читаємо новини, переглядаємо повідомлення на державних чи комунальних сайтах. Для людей із вадами зору картинки та інфографіки стають перешкодою.Незряча людина цієї інформації не бачить. У неї на ґаджеті встановлений спеціальний зчитувач, але він озвучує лише маленьку текстову інформацію, яку додають після картинок. У таких текстах зазвичай закликають подивитися на зображення і дізнатися більше. Те, що намальовано на картинці, така програма-зчитувач не бачить, вона просто повідомляє користувачеві, що зображення є.
– Ми знаємо, що чимало людей з інвалідністю, особливо у час війни, на відміну від нормотипових людей, не можуть отримати легкий доступ до інформації, яка є важливою для захисту життя та здоров'я, – продовжує співрозмовниця.
Так, методички й матеріали з поширення такої інформації для людей з вадами зору існують, але проблема від того нікуди не поділася, деталізує Віра. Вона каже, що їхнє бажання і мета адвокаційного проєкту – це впровадження змін у підходах до поширення інформації та отримання конкретних відчутних результатів. Державні органи часто публікують свою інформацію у месенджерах чи соціальних медіа і не враховують потреб усіх користувачів, які мають цю інформацію отримати.
– Ми зосередилися на Львові і сподіваємося, що після успішного результату поширимо цей досвід і на інші міста. Підготували багато додаткової інформації про те, як це правильно робити. Скажімо, в деяких соцмережах можна додавати текст, який ми не бачимо, але який можуть зчитувати спеціальні програми. Ще один можливий варіант – додавання посилання на сайт, де є більше текстової інформації. Повірте, від таких дрібниць може залежати безпека та життя містян з особливими потребами, особливо під час війни.
Фото з архіву Віри Карпинської
Допомагає втілювати цей проєкт у реальність львівська спільнота громадських активістів. А вона, спільнота незрячих і слабозорих у місті, активна, згуртована і сильна. Це люди, для яких питання доступу до інформації надзвичайно важливе.
Володимир Пиріг – один із них. Він давно опікується питаннями цифрової адаптації інформації для незрячих – і не лише щодо доступу до неї, а й щодо доступності української мови для програм-зчитувачів загалом. Саме Володимир проводив експертизу, надавав консультації й тестував на практиці рекомендації учасників адвокаційного проєкту.
"Життя без огляду на такі проблеми було б дуже легким, – додає Віра Карпінська на уточнювальне запитання, навіщо їй все це. – Коли ти намагаєшся щось робити, завжди буде критика, будуть негативні думки від сторонніх, будуть запитання на зразок: навіщо ти це робиш? Скажімо, навіть у цьому проєкті люди питають, навіщо нам цим перейматися, адже люди з порушеннями зору можуть знайти інші канали комунікації. Ми відповідаємо, що наше місто має стати інклюзивним. Це нереально – шукати якісь додаткові шляхи для отримання інформації, замість того, щоб прийняти одне спільне для всіх рішення.
Кілька тижнів тому в рамках цього проєкту ми спільно з Музеєм у темряві у Львові запросили відвідувачів на особливий захід. Це був кінопоказ документального фільму із аудіодискрипцією (озвучуванням фільму для незрячих) з подальшим обговоренням. На захід прийшли різні люди: слабозорі, незрячі й нормотипові. Для всіх глядачів ми підготували спеціальні пов'язки на очі, аби всі могли відчути, як воно — переглядати фільми, читати новини, перебувати в просторі для людини з порушенням зору. Як результат – чимало людей не досиджували до кінця, вони знімали пов'язки і говорили про те, що такий досвід є важким і вражаючим…"
Фото з архіву Віри Карпинської
Якби розв’язання таких питань було простим і легким... На жаль, процес комунікації та порозуміння між громадою та місцевими органами влади – це найважчий і найтриваліший етап з усіх. Підтверджує це і Віра: "Ти заплануєш одне, але може все піти не так. Я людина, яка любить все контролювати, а коли щось не виходить, то можу розчаруватися чи сильно засмутитись. Розпочати легко, а сам шлях показує свої труднощі. Інколи найважче – це спілкування з людьми і переконування їх. Не завжди збігаються погляди, може виникати дискомунікація. І тоді я собі згадую почуття, яке було на початку проєкту і яке було втіленням хорошого задуму і розуміння потрібності цієї ідеї. Навіть коли важко, ти згодом переконуєшся, що кинути неможливо. А якщо зупинишся, то легше не буде. Треба просто пережити це відчуття втоми і продовжувати лупати сю скалу. Мені комфортніше бути собою, коли я допомагаю і коли я взаємодію з іншими".
Віра Карпінська готується до фінального етапу проєкту – підготовки документів для міськради. Очікує, що напрацьовані спільно з активістами пропозиції буде враховано у житті міської громади Львова. І впевнена, що далі на неї чекає ціла низка проєктів, які вона з однодумцями таки доведе до фіналу: "Інколи мені здається, що довкола виробилась своя бульбашка, бо мене оточують такі ж активні, включені люди. І я це роблю, бо не можу не робити".
Фото з архіву Віри Карпинської
На моє запитання щодо того, як виглядатиме місто Лева, якщо адвокаційний проєкт таки буде втілений, співрозмовниця відповіла так: "Я маю надію, що наші проєкти розширяться і не буде інформаційних бар’єрів для людей. Сподіваюся, що не буде й архітектурної бар'єрності. Хочеться, щоб було комфортно усім. Є такий стереотип, що інклюзія стосується лише людей з інвалідністю. Ні. Це про всіх, незалежно від статі і віку, незалежно від професії і соціального статусу. Просто, щоб було людям комфортно. Навіть у час війни".
Особливо у час війни. Шлях, який долають такі активісти, як Віра, може бути довгим та нелегким, але вони вже точно не зупиняться. Можливо, це одна із тих змін, які формують наше нове громадянське суспільство.
