Освіта, закон і права людини
У правозахист я прийшла у 2008 році, будучи студенткою. Отже, мені хотілося все спробувати на практиці, знайти своє. Оскільки за освітою я юристка, правозахист на той час у мене більше асоціювався з юриспруденцією. Лише завдяки школі Харківської правозахисної групи та Всеукраїнській освітній програмі «Розуміємо права людини» я глибше зрозуміла специфіку сфери. Виявила, що права людини – не закони, часто вони суперечать законам. Це набір певних цінностей, тих, якими живе людина незалежно від релігії, освіти, віку, професії, походження тощо. Цінностей, які потрібно захищати від сваволі більшості, від подекуди протизаконних дій держави. І навіть у такому випадку цей набір цінностей мусить слугувати гарантом захисту для всіх людей на планеті.
З 2008 по 2017 рік я працювала юристкою в приймальні УГСПЛ у Львові. Паралельно ми проводили просвітницькі заходи, розповідали, що таке права людини, як їх захищати й показували документальне кіно, проводили певні тренінги за планом. Загалом нашою аудиторією були соціально незахищені верстви населення. Уже у 2014 році я захотіла заглибитися в конкретні права, займатися вторинною правовою допомогою: експертний та судовий супровід, проведення тренінгів. У певний момент відчула, що хочу вдосконалюватися в цьому напрямку, і ми запровадили для освітян і бібліотекарів школу з прав людини. Один з інструментів, які ми використовували, був показ документального кіно у співпраці з Docudays UA та пропагування створення кіноклубів. Ця кампанія була успішною, люди відчули, що це зовсім інший контент, цікавий контент. Тепер уже на базі 3–4 шкіл маємо активні кіноклуби Docudays UA. Разом з бібліотеками також успішно працювали над розвитком напрямку: багато з них створили кіноклуби, які функціонують і сьогодні та доволі непогано себе зарекомендували. Неймовірно тішуся тим, що перезнайомила школи й бібліотеки між собою, вони кооперуються та проводять спільні заходи.
Через мережу УГСПЛ ми ввійшли до мережі Docudays UA. Перший рік я тільки приглядалася, мене консультували наші експерти, як краще це робити, їздила на семінари Docudays UA, де нам розповідали, як використовувати інструменти документального кіно в правозахисній діяльності; як зчитувати мову кіно й так далі. Мене це захопило, і майже через півроку, як ми показали перші фільми та познайомилися з командою Docudays UA, я зрозуміла, що це моє. Можна багато говорити про цінності, можна багато чого придумати інтерактивного, щоб людей зацікавити, але показ кіно значно більше впливає на людей, більше мотивує їх.
Як працює документальне кіно
За допомогою документального кіно можна викликати більше розуміння, емпатію глядача та співрозмовника. А відповідно й сприяти активності людини у своєму та громадському житті.
У просвітницькій частині моєї роботи завжди стає в пригоді практичний досвід захисту прав, який я наводжу як конкретні приклади успішних історій чи, навпаки, невдач (знеособлено, звісно, або й персоналізовано, якщо це була стратегічна справа з публічністю заявників/заявниць). І це теж сприяє більшій залученості глядачів до обговорення, дискусій. Для аудиторії важливо говорити про дуже конкретні речі, проблеми, гіпотетичні теоретичні речі можуть здатися далекими від проблем простих людей. Однак коли юридична практика надто втомлює й «засмоктує», то просвітницькі заходи та кіно стають для мене свіжим ковтком повітря, дозволяють переключитися із чогось важкого, одиничного до світоглядних ціннісних орієнтирів, засобів кіномистецтва.
Під час перегляду фільму «Абетка» у глядачів зазвичай виникає багато паралелей із сьогоденням. Це фільм про дівчинку в Африці, яка здобуває базову освіту. Людей зазвичай шокує, коли вони чують, що їй потрібно буде вчитися десять років задля того, аби стати медсестрою. Одразу виникає порівняння, наскільки нам легше здобути базову освіту й наскільки ми це менше цінуємо. Стає зрозуміло, наскільки військові дії можуть сповільнити розвиток.
Буквально в жовтні перед Майданом проходив фестиваль, і люди говорили: «Що ваші фільми, які ви показуєте? Як ми можемо боротися за права на місцях? Усі настільки змінилися, зневірилися, ніхто не піде захищати свої цінності». У мене був тоді доволі великий зал, і з цією думкою більшість погодилася. А вже за місяць розпочався Євромайдан і солідарність відбулася. Через рік ми знову зустрілися із цією самою аудиторією та показували їм «Євромайдан. Чорновий монтаж». Дуже цікаво було порівнювати їхні думки. Люди говорили й про індивідуальні історії, чому кожен з них вийшов на Майдан, і розмірковували, що пробудило колективну свідомість. Тоді ця аудиторія дійшла таких висновків: ключову роль відіграли щирість і віра, що ми все-таки можемо взяти ініціативу у свої руки і щось змінити. Усі зрозуміли, що права людини – не ілюзорне явище, а щось дуже конкретне, що ми мусимо захистити. Те, що ми маємо будувати спільно й індивідуально. Такі обговорення дають розуміння, що я та моя команда рухаємося в правильному напрямку, і дають сили йти дальше.
Безумовно, зараз уже є певний момент радикалізації, культу сили. Усе це дуже небезпечно, але дуже характерно для тих подій, під час яких ми живемо. Але все ж таки Майдан для мене – це момент, коли люди відчули силу спільних дій. Дуже приємно, що таких людей серед молоді є певна критична маса.
Зараз ми з моєю командою «Патронус» співпрацюємо з меморіальним музеєм тоталітарних режимів «Територія терору». Останні два засідання кіноклубу було присвячено саме Революції Гідності та показу фільму «Євромайдан. Чорновий монтаж». Дуже важко говорити з аудиторією – надто свіжі рани. Ми робили цей показ спільно: науковці музею ділилися своїми напрацюваннями. Додатковим компонентом стала виставка світлин, що збирались зі всієї країни від людей, які хотіли поділитися певними моментами з Майдану. Ми також запрошуємо свідків, очевидців подій, які можуть розповісти певні важливі деталі та спостереження. Науковці використовують цікавий метод порівняння, наприклад, з так званою «Революцією на граніті».
Працюємо безпосередньо із фільмом та з аудиторією, враховуючи специфіку кожної конкретної події. Тому навряд можна сказати, що ми діємо дуже шаблонно, за сценарієм.
Аудиторія та її особливості
Для мене виокремлюються три основні групи в аудиторії. Старше покоління здебільшого боїться говорити те, що думає. Дуже багато перепрошує, перш ніж сказати щось дуже відверто, або взагалі чекає, коли йому дозволять піти чи сказати. Наприклад, коли в нас показ у бібліотеці, дуже велике значення має, чи є адміністрація. Якщо є, часто ніхто нічого говорити не хоче, боїться. Не знаю, із чим це пов’язано, але такі спостереження: область відвертіша, аніж місто. Також це покоління висловлюється переважно шаблонно, невпевнено, вірить багато чому, що показують по телебаченню. Дуже складно достукатися до чогось живого в них. Утім два роки роботи: вода камінь довбає. Уже ми вийшли на той рівень, коли немає заїжджених фраз, є розпізнавання певних режисерських символів. Велике значення, звісно, відіграє те, що модератори кіноклубів їздять на семінари Docudays UA. Вдячна Оргкомітету, що є така можливість. Не в останню чергу завдяки цьому я бачу в такій аудиторії прогрес, що мене дуже тішить.
Є молодше покоління – школярі 8, 9 та 10 класів. Коли я їм показую документальне кіно, вони дуже часто уточнюють, чи справді таке було? Чи це справжні люди, чи це справжні герої? Дивує те, що зовсім юне покоління часто не дивилося жодного документального фільму. Для них це фільм мовою документів. Народився тоді-то, навчався там-то, зробив суспільний вклад. Якщо є бодай якийсь експеримент, наприклад з анімацією – були й такі випадки, що діти говорили – «це взагалі не документальне кіно, ми дуже розчаровані». Найчастіше я не даю їм визначення документального кіно, а починаю розпитувати про відчуття. Дізнаюся, чи знають вони, чим відрізняється документальне кіно від художнього фільму, знятого на основі реальних подій. Словом, намагаюся не давати готових відповідей, а наштовхнути їх самих завдяки роздумам на пошуки відповідей.
І є молодь. Різна молодь: студенти та особи років 30-35, які застали совок у дуже юному віці, або ті, які відірвалися від совка й не живуть тими критеріями. Власне, і з ними мені працювати найцікавіше, тому що глибина їхніх думок змушує мене саму замислитися. Це той випадок, коли я приходжу не тільки вчити, але й вчитися. І я найбільше відверта у висловлюваннях, і вони. Тому ця аудиторія мені найбільш імпонує. Хоча подобається комбінувати аудиторію. Дуже часто від таких експериментів з різною цільовою аудиторією – професійною та аматорською – спина стає мокрою. Тому що дуже важко передбачити, як буде реагувати аудиторія. Дуже важко побудувати захід так, щоб зацікавити всіх. Однак саме така публіка – найбільш вдячна.
