Кіноклуби Мережі DOCU/CLUB для багатьох переселенців стали тим осередком, де можна знайти нове коло спілкування, нові знайомства, нові можливості для самореалізації у новій і незнайомій громаді.
Які проблеми для переселенців є нагальними? З якими запитами вони приходять у кіноклуби? І чи потрібно модераторам шукати особливі підходи у спілкуванні з переселенцями? На наше прохання, своїм досвідом такої роботи поділилися керівники кіноклубів з Кременчука, Новоукраїнки, Запоріжжя та Чорноморська.
Олена Глазкова
«МИ НЕ МАЄМО РОЗРАХОВУВАТИ ЛИШЕ НА ДЕРЖАВНІ СОЦІАЛЬНІ ПРОГРАМИ»
Олена Глазкова, модераторка кіноклубу «Простір ідей» при Кременчуцькому інформаційно-просвітницькому центрі «Європейський клуб», долучає переселенців до показів у своєму клубі і організовує перегляди у притулках для біженців.
Ми не шукаємо окремого підходу до переселенців. Ми всі живемо в одній країні. Просто так сталося, що через війну ці люди приїхали у наше місто, і ми працюємо з ними. Ми залучаємо переселенців до усіх заходів, які готуємо та проводимо. А це деколи важко зробити, бо як їм дізнатися про те, що відбувається у місті?
Є проблема з поширенням інформації. Вони читають новинні сайти чи канали новин в телеграмі. І я не впевнена, що переселенці вчасно дізнаються про те, що організовують для них у місті. Вони живуть по хатах, не мають знайомих серед місцевих, не мають кола спілкування.
Нам допомагали місцеві журналісти, які поширювали інформацію про події, переселенці самі переповідали інформацію одне одному. А ще у нас був окремий проєкт, коли ми працювали у притулках і там робили покази саме для переселенців. Серед них є люди, які, як на мене, зможуть самі дати собі раду, незважаючи на те, в яких складних умовах вони опинилися. А є ті, які чекатимуть підтримки. Але я не впевнена, що будь-які державні соціальні програми можуть надати цю підтримку у необхідній кількості. І розраховувати лише на такі програми - це ризик набути додаткову безпорадність, коли люди взагалі втрачають мотивацію розвиватися і не намагаються щось змінити самостійно у своєму житті.
Тому ми розуміємо, що маємо організовувати спільні заходи для переселенців і місцевих жителів, щоб люди знайомилися і дізнавалися про громаду, у якій живуть, будували соціальні зв’язки, бо вони у них часто досі відсутні. Переселенці мало куди ходять, це маленькі закриті групи. Тому для нас кіно - це привід зустрітися, попити чаю, поговорити про нагальні проблеми. Ми більше говоримо про те, як людям взагалі давати собі раду в житті. Сподіваюся, це працює.
Лариса Головко
«БАЧУ, ЩО ЛЮДИ ВЖЕ АДАПТУВАЛИСЯ ДО ВІЙНИ І ГОТОВІ ПРО НЕЇ ГОВОРИТИ»
Лариса Головко, модераторка кіноклубу з прав людини Docudays UA «Долоні» у Запоріжжі, вважає, що відчуття захищеності та психологічного комфорту аудиторії є запорукою успішної роботи з переселенцями.
У Запоріжжі дуже напружена ситуація через обстріли. Але у нашій обласній бібліотеці для юнацтва є бомбосховище, тож ми вирішили, що спробуємо проводити невеличкі покази.
Із залученням до показів вимушених переселенців буває по-різному. Я помітила, що коли люди переїжджають цілими громадами, то і на новому місці вони тримаються осібно, на жаль. Думаю про те, як їх долучити. Але багато людей, які переїхали у Запоріжжя через війну, волонтерять, шукають собі застосування. Сарафанне радіо доводить їх до клубу. Ми п’ємо чай, знайомимось перед показами - і так вони до нас долучаються. Це поступовий процес.
Я спершу відмовилася від показу фільмів на воєнну тематику. Влітку ми дивилися великі фільми іноземних режисерів, і люди казали, що це дозволяє хоч ненадовго забути про те, що з ними відбувається, допомагає відволіктися. А останнім часом знову почали дивитися сучасне українське кіно. Фільми «Фортеця Маріуполь. Орест», «Літургія протитанкових перешкод», які ми дивилися у рамках Мандрівного фестивалю, нагадують, що життя - найголовніший скарб і треба радіти і цінувати кожну прожиту мить. Бачу, що люди вже трохи адаптувалися до війни і готові про це говорити.
Я намагаюся бути з ними відкритою та щирою. Моя аудиторія має відчувати себе захищеною. Зараз дуже обережно ставлюся до запрошення експертів на покази, бо дуже важливим є індивідуальний підхід до кожного глядача і глядачки. Адже серед них багато травмованих війною. Мої постійні учасники кіноклубу також включаються у цю роботу. Ми всі намагаємося допомогти тим, кому важче. І це завжди свято - бачити, як самі люди обережно і з повагою ставляться одне до одного. При цьому не забуваємо говорити про права людини, фіксуємо спогади про пережите під час війни, бо це також потрібно робити. Звичайно, і плачемо деколи, і підтримуємо тих, кому важко. Ми все робимо разом - це краще, ніж залишатися наодинці.
Тетяна Сава
АРТ-ТЕРАПІЯ ДОПОМАГАЄ ВТІКАЧАМ ВІД ВІЙНИ РОЗКРИТИ СВОЇ ТАЛАНТИ
Тетяна Сава, модраторка Doc Club NU при громадській організації «В єднанні - сила» з міста Новоукраїнка на Кіровоградщині, через заняття мистецтвом допомагає переселенцям не лише відволіктися від травматичних спогадів, але й отримати додаткове джерело прибутків.
З початком повномасштабної війни у нас з’явилися нові друзі - ті, хто виїхав з рідного міста, рятуючисьвід війни. За статистикою у нашій громаді проживає близько 1500 тис внутрішньо переміщених осіб, з них близько 500 дітей. Ми називаємо цих вимушених переселенців нашими новими українцями.
Спочатку їм було тяжко йти на контакт. Вони ніби у своїх коробочках закрились. Містечко у нас невелике, роботу знайти важко. Ці люди приїхали з великих міст і опинилися у чотирьох стінах, їм немає, де реалізувати свій потенціал. Вони мають, чим поділитися з громадою, але просто не можуть знайти своє коло однодумців. Їм треба вириватися з рамок самотності, тому соціалізація, душевне спілкування, самореалізація - це найголовніше. У кіноклубі ми не розходимося після переглядів, а ще дуже довго за чашкою кави спілкуємося, обмінюємося враженнями, думками. Так ми переплітаємося, корінні мешканці міста зустрічають у клубі нових друзів. Це дає можливість ділитися своїми проблемами і намагатися їх вирішити.
Наприклад, ми у себе в кіноклубі створили невеличкі буклети, де зібрали усі контактні дані місцевих служб та органів влади. Переселенці не знають, у які двері стукати у новому для себе місті, а ми їм можемо з цим допомогти. Майже на кожному засіданні кіноклубу займаємося творчістю - малюємо, ліпимо, обереги для військових робимо. Влітку вчилися розмальовували еко-сумки акриловими фарбами по тканині. Люди змогли себе розкрити та ще й заробити трохи. Тепер деякі з них шиють ці сумочки на подарунок і для додаткового заробітку.
Якось влітку під час перебування у сховищі ми з дітьми говорили про проєкти, які може реалізувати молодь для нашої громади. Придумали створити сучасну студію образотворчого мистецтва. Хочемо залучити туди втікачів від війни, щоб вони за допомогою мистецтва могли відволіктися від пережитого і опанували пісочну анімацію, малюнок на воді, малюнки акриловими фарбами і феном. Сьогодні цей проєкт вже починає втілюватися. Ми бачимо, що можемо допомогти своїй громаді, - і це мотивує працювати далі.
Олег Охредько
ДОКУМЕНТАЛЬНЕ КІНО – ШОКОВА ТЕРАПІЯ ЧИ ВТЕЧА ВІД ВІЙНИ?
Олег Охредько, керівник кіноклубу при ГО «Альменда», разом зі своїм клубом двічі ставав переселенцем. Вперше у 2014 році, коли переїхав з Ялти у Бердянськ. А вдруге - цього року, коли виїхав з окупованого росіянами міста у Чорноморськ на Одещині.
Війна - це екстрема, яка змінює багато підходів і поглядів. Піднімати питання інтеграції внутрішньо переміщених осіб у суспільство, яке живе поза війною, ми почали ще у 2014 році у Бердянську. Заснували кіноклуб у 5-ій школі, де вчилося багато дітей-переселенців, налагодили роботу. Хоча і тоді були випадки, коли вчителі не розуміли, навіщо у мирному місті говорити з дітьми про події війни.
І ось лютий 2022-го знову все змінив. Ми думали, чи продовжувати свою діяльність. У 5-ту школу, де у нас був кіноклуб, почали активно заїжджати маріупольці. Це була друга хвиля біженців, які приїхали опаленими війною, без нічого, з підвалів і з-під бомбардувань. Стояло питання, чи показувати кіно, чи починати працювати з переселенцями. На жаль, з міркувань безпеки ми не встигли організувати цю роботу, бо в Бердянську почали з’являтися окупанти.
А потім ми виїхали до Чорноморська, який нас радо прийняв, і тут почали працювати з іншими групами. Ми зробили акцент на роботі з батьками дітей дошкільного віку. Виявилося, що серед них багато переселенців. Під час показів діти бігали, літачками гралися, а дорослі дивилися кіно.
Переселенці ще прибувають. Різні люди бувають, різні погляди. Одні приходять просто поспілкуватися, бо почуваються відірваними. Іншим потрібна інформація, бо їм мало соцмереж. Хтось хоче просто виговоритися. Іноді це може бути проблемою: людина починає розповідати і її не можна зупинити. У ній стільки болю! Треба виговоритись, щоб стало легше, треба поговорити з людьми, які також знають, що таке обстріл, що таке бути у підвалі, поруч з яким падають бомби. Вони бачили окупантів і розуміють одне одного. Дехто приходить, щоб заспокоїтись, щоб відчути нашу єдність. А місцеві приходять, щоб і досвід отримати, і подивитися на інший світ. Наприклад, коли ми показували фільм «Джованні та балет на воді», який зовсім не має відношення до війни, люди занурювалися у той світ, відривалися від дійсності – і такі дискусії виникали! Ми ніби отримали можливість хоч трохи побути у спокійному, мирному житті.
Ми розпочинали покази із фільмів, які піднімають складні теми, але вони не зі світу війни. Такі фільми допомагають дивитися у майбутнє, спонукають думати, чи є десь у світі такі приклади, які дозволять нам вийти із цієї воєнної екстреми. А покази сучасних фільмів українських режисерів дають людям ближче відчути той біль, який існує зараз, і звірити одне з одним напрямок нашого руху до перемоги.
Це так звана шокова терапія, коли показуєш проблеми, які існують, і люди починають порівнювати їх зі своїм життям, шукати виходи і навіть їх знаходити. Тому, мабуть, переселенці і приходять на покази. Після таких переглядів люди починають бачити перспективи і шукати рішення проблем.
Через повномасштабне вторгнення Росії питання адаптації переселенців, їхньої інтеграції у нові громади стало актуальним для усіх без винятку міст та містечок України. Тож запрошуємо вас ділитися історіями успіху кіноклубів, які допомагають переселенцям у своїх громадах. Адже підтримка одне одного - це запорука нашої спільної перемоги.
Мережа DOCU/CLUB фінансується Посольством Швеції в Україні, Національним фондом на підтримку демократії (NED) та Fondation de France.
Думки, висновки чи рекомендації належать авторам/авторкам та упорядникам/упорядницям цієї публікації і не обов’язково відображають погляди урядів чи благодійних організацій цих країн. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори/авторки та упорядники/упорядниці.
