Протягом жовтня-грудня фестиваль традиційно подорожував країною. Цього разу ХІІІ Мандрівний Docudays UA відвідав 23 області України та АР Крим. Покази фестивальних фільмів відбулися в кінотеатрах, будинках культури, вищих навчальних закладах, школах, молодіжних клубах, книгарнях, бібліотеках, в установах пенітенціарної системи, а також на базі мережі кіноклубів Docudays UA.
Модератори та модераторки кіноклубів, які проводили покази Мандрівного, поділилися враженнями та розповіли про фільми, що найбільше сподобалися й мають бути в колекції кіноклубів у майбутньому.
Анна Шаригіна, модераторка кіноклубу Docudays UA при Queer Home, м. Харків
«Парк збоченців» (реж. Фріда Баркфорс, Лассе Баркфорс) – кіно з провокативною назвою й привід для серйозного роздуму над тим, як влаштовані суспільні відносини. Після того, як я побачила його на показі Мандрівного Docudays UA, подумала, що цей фільм обов'язково потрібно показати ще.
Він став для мене провідником до розуміння суті культури насильства сучасного суспільства, а завдяки дискусіям, організованим навколо нього, ми змогли побачити можливості для виходу із цього порочного кола. Під час обговорення зустрілися, здавалося б, непримиренні позиції – ті, хто виступає за жорстке безстрокове покарання ґвалтівників/ниць. Вони, звісно ж, апелювали до безвідмовного аргументу: «А якби це сталося з вами/вашою дитиною...». І ті, хто (з якої-небудь причини) готовий подивитися на проблему насильства на громадському (не особистому) рівні. Вони ж порушували питання про соціальні наслідки довічних гонінь членів суспільства. Ця дискусія ще раз підтвердила, що ієрархія легалізує насильство, а культура насильства легко самовідтворюється в суспільстві.
Особисто мене глибоко вразила зображена у фільмі ефективність програм реабілітації та груп підтримки. Стаючи ізгоями суспільства одного разу й починаючи шлях виправлення, люди повинні мати шанс на прийняття та, зрозуміло, доступ до всього спектра прав людини.
Фільм важкий, аналізувати його непросто, але як сказала одна із слухачок – саме таке кіно потрібно обов'язково показувати й обговорювати, щоб наше суспільство розвивалося як гуманне.
Сергій Ніколаєнко, модератор кіноклубу Docudays UA «Майстерня», м. Бахмут, Донецька область
Інтерес до документалістики в Бахмуті є, і, що важливо, вікова категорія глядачів тут – від студентів до пенсіонерів. У межах Мандрівного Docudays UA ми запропонували для показу 4 фільми. Особливу цікавість викликали «Девід і я» (реж. Рей Клонскі, Марк Леймі) і «Про чоловіків та війну» (реж. Лоран Бекю-Ренар).
Значний успіх мав фільм «Девід і я», було б дуже добре саме його включити до загальної колекції кіноклубів для перегляду з різними групами глядачів. Так, на прохання глядачів ми його показали двічі для різних аудиторій. Було дуже жваве обговорення й позитивний емоційний ефект.
На другому місці опинилася стрічка «Про чоловіків та війну». Це дуже актуальне кіно для нашої дійсності у зв'язку з війною, яка ще й досі триває, та відсутністю в нашій країні «інституту реабілітації військових». Після перегляду фільму одна з глядачок, учениця 10 класу, сказала: «Тепер я знайшла відповідь на свою проблему з вітчимом, який вночі «кричить та воює», і мені було страшно перебувати в будинку із цією людиною. Я йду додому з повним розумінням проблеми, яку ми повинні вирішувати разом зі своєю сім'єю.
Йош, модераторка кіноклубу Docudays UA при Львівському палаці мистецтв
Часто фільми Docudays UA відображають реальності, далекі від України, і на обговоренні є загроза тотального несприйняття та осуду аудиторією. Показуючи фільм «Наближаючись до слона» (реж. Аманда Роуз Вайлдер), я побоювалася такої реакції – що люди скажуть, що це не для нас, не для наших дітей. За цими побоюваннями стоїть досвід спілкування зі школяр(к)ами та їхніми вчителями(льками). Авторитарні умови, у яких «перебувають в'язні», перепрошую, учні наших шкіл, часто не дозволяють висловлювати свою думку та приймати рішення самостійно бодай щодо позакласних занять. Але мої побоювання не виправдалися, і обговорення було чудовим: із сяйливими очима, сповненими наснаги роботи серцями та, звісно, із долею туги за великою інертною системою загальної освіти. Цікаво було долучити до дискусії Тетяну Пилипець, бібліотекарку та громадську діячку, яка вже 19 років займається створенням альтернативних молодіжних середовищ і дає підліткам те, чого бракує в школі.
Правозахисник та викладач Руслан Тополевський, один із учасників дискусії, зауважив: «Наші школи створювалися як результат індустріальної революції. Школа, у якій навчається 1000 людей, так і задумана, як якийсь завод із виробництва дітей, майбутніх працівників». «Наближаючись до слона» надихнув аудиторію повірити в інші сценарії розвитку подій у школі, бо на противагу загальному консенсусу щодо шкідливості нинішньої української системи ми побачили у фільмі альтернативу та проговорили шляхи впровадження її власними можливостями.
Оксана Глєбушкіна, регіональна координаторка Мандірвного Docudays UA в Херсонській області, модераторка кіноклубу Docudays UA «Doc. Клуб», м. Херсон
Аналізуючи добірку Мандрівного Docudays UA цього року, можу сказати, що до колекції кіноклубів однозначно варто включити фільм «Девід і Я». Він показує і особисту історію, і хороший кейс щодо питання «справедливого правосуддя» і помилок у ньому. Розповідає про те, що можна допомагати іншим, не будучи професійним правозахисником.
Чудовим рішенням може стати показ одразу двох фільмів – «Гніздо» (реж. Крістіна Шнірцова) і «На Великдень» (реж. Світлана Григоренко). Це можливість розглянути дві позиції на одні й ті самі питання в спілкуванні батьків та дітей, і що робити, коли вибір дітей відрізняється від вибору батьків.
Олексій Ходико, модератор кіноклубу Docudays UA, Кризовий медіа центр «Сіверський Донець», м. Сєвєродонецьк, Луганська область
За допомогою Мандрівного Docudays UA ми побачили історії людей, готових вирушити в «гарячі точки» світу, аби покласти кінець звірству тортур і безжальних страт, що вчиняють правителі держав. Ми співпереживали біженцям, які втекли від смерті, голоду, злиднів, і слухали аргументи людей, які прагнуть вислати їх назад. Познайомилися з молодими людьми – фізиком і музикантами, які так пристрасно бажають донести свій запал до всіх людей, але при цьому блукають по світу. Побували на полонинах Українських Карпат, де стали свідками традиційного ремесла, що занепадає. Із подивом спостерігали за експериментом у навчанні дітей у школі. Із жахом слідували за дівчиною Алісою по стежці війни на сході України. Ми побували на Кубі, де познайомилися із Влідіміром, у якого синдром Дауна, і його мамою Нельсою – хворою жінкою похилого віку. Чи зможе він тепер сам доглядати за своєю мамою? В історії їхньої «ненормальної» сім'ї ми побачили значно більше «нормальних» відносин, ніж у «звичайних» сім'ях...
Кожна із цих історій триває й зараз, ми переглянули лише невелику їх частину, але найважливіше, що тепер ми про них знаємо. Історії, що висвітлює режисер, перестають бути самотніми, закритими, тому що з'являються люди, які проводять паралелі зі своїм життям і тепер можуть допомогти. А ті, хто перебуває дуже далеко, зможуть не допустити повторення такої історії в себе в родині, місті або країні.
Здійснена нами невелика подорож змусила і посміхатися від щастя, і співпереживати гіркими сльозами, що, зрештою, стане невід'ємним спогадом кожного з нас.
На фото: показ та обговорення фільму «Парк збоченців» у кіноклубі Docudays UA при Queer Home, м. Харків
