Як ви стали ілюстраторкою? Як шукали свій індивідуальний стиль?
Майже сім років тому, після першого курсу в Інституті журналістики, я влаштовувалася на практику на Радіо Свобода. На співбесіді мене спитали, що я вмію робити. Я вміла трохи писати та трохи малювати, і мені запропонували спробувати робити політичні карикатури. Я спробувала й робила це років зо п’ять – паралельно пишучи репортажі з різних культурних подій. Потім політична ситуація в країні перестала надаватися до інструментів сублімації, і зараз я пробую працювати як карикатуристкою – але вже з трохи іншими темами, так і ілюстраторкою.
Чому почали малювати ілюстрації на злободенні теми?
Тому що це мій мирний спосіб впоратися з роздратуванням від недосконалого світу. Перед тим, як «Повага» запропонувала мені співпрацю, я малювала картинки про те, як мене бісять ті, кого бісять фемінітиви, яких страждань я зазнаю на заняттях з йоги і що я ненавиджу всіх, хто валить дедлайни. Іронія – це агресія. Я не вірю, що можна якось її притлумлювати, особливо в сучасному світі, де повно несправедливості, жорстокості й безглуздя. Але можна малювати комікси. Це, зрештою, легально.
Чи погоджуєтесь ви з твердженням, що візуальне – сильніше знаряддя в боротьбі проти невігластва?
Я думаю, що немає простих способів боротьби з невіглаством. Картинки швидше й ефективніше доносять інформацію – тому на дорогах стоять дорожні знаки, а не витяги з ПДР. Але багаторівневу іронію на плакаті зчитають тільки ті, хто має відповідні бекграунд і аналітичні навички. Проти невігластва добре працюють критичне мислення й здатність сумніватися, а за них відповідає освіта, насамперед. Я взагалі скептично ставлюся до виховної чи просвітницької функції, скажімо, карикатур про фемінізм – тим, кому вони подобаються, вже не треба нічого пояснювати про патріархат чи нерівність. Для помітних змін картинок замало, на жаль.
Яку найпотужнішу реакцію на свої малюнки ви зустрічали? Особливо цікавить фідбек від уповноважених або чиновників і «непідготовлених глядач(ок)ів»?
Чиновники та інші уповноважені, по-моєму, узагалі не звертають уваги на те, що там хтось щось постить про них на фейсбуці – і цей їхній дзен часом дратує. До мізогінних тролів я звикла – їхні коментарі не змінюються роками. Цікаво було читати коментарі, коли вийшов календар з ультраправими на «Забороні». Багатьох зачепила критика організацій, які воювали на Сході, чи згадки про «сєпарів» як про жертв учасників цих організацій. Дисклеймер: захищати країну почесно й важливо. Відстежувати й «затримувати» людей, не маючи на це повноважень, – просто незаконно. Не кажучи вже про напади на мітинги та погроми, які до того ж ще й не розслідують належно.
Що, на вашу думку, важливіше в роботі з правами людини – системні зміни чи непомітний вплив різними засобами, що змінюють людину зсередини. Точніше, яким із цих двох шляхів можна досягти змін на краще?
Як на мене, друге – це і є як раз важлива частина системних змін. Повсякденні зміни легітимізовані законодавчими й навпаки, це пов’язані одна з одною системи. Жодні книжки чи фільми не збільшать довіру до психіатрії, скажімо, якщо буде доступне лише стаціонарне лікування психічних хвороб, а госпіталізація буде примусовою. І навпаки: культура психічного здоров’я ніколи не розвинеться, якщо через медіа та культуру не працювати з упередженнями щодо психіатрії (наприклад, що психіатр обов’язково ставить на облік, а антидепресанти небезпечні та шкідливі). В інших сферах це працює так само.
Чи є художни(ці)ки чи активіст(к)и, на яких ви орієнтуєтесь, коли працюєте? Чи взагалі, будь-які активні постаті, які вас надихають.
Я ніжно люблю Рубі Еліот (Ruby Elliot), британську карикатуристку з біполярним розладом, яка малює картинки про своє життя й водночас трохи збільшує обізнаність про психічне здоров’я. І Джемму Коррелл (Gemma Correll), яка малює і про депресію, і про тривожність, і про йогу, і про менструації, і про мопсів. Мені також дуже імпонує те, що робить «Видавництво» – якщо вважати видання феміністичних книжок активізмом.
Ілюстрації Євгенії Олійник для povaha.org.ua
