Публікуємо розмову з головою Фонду громади Житомира, регіональною координаторкою Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA у Житомирі, виконавчою директоркою НУО «Сучасний формат» Жанною Соловйовою.
БІЛЬШЕ, НІЖ КОМАНДА
Моє знайомство з ГО «Докудейз» відбулося у 2009 році. Думаю, завдяки моїй громадській діяльності, якою займаюся ще зі студентських років. Мабуть, діяльність була помітна не лише в Житомирі, бо одного разу мені подзвонив програмний директор Міжнародного кінофестивалю Docudays UA Геннадій Кофман і запитав, чи хотіла б наша організація долучитися до роботи у цьому фестивалі. Мене так зацікавила можливість розвивати цю непросту і зовсім невідому на той час тему в Житомирі, що я одразу розповіла про Мандрівний Docudays UA своїй сестрі, співзасновниці нашої ГО «Сучасний формат». Вона – шанувальниця кінематографа, тож одразу підтримала мою ідею долучитися до фестивалю у якості регіональних координаторів міста Житомира. Того ж року ми провели перший Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA у кінотеатрі «Україна», який дотепер залишається нашим незмінним партнером. Тоді на організацію Docudays UA фінансування не було і ми шукали спонсорів, долучили інших партнерів, зробили все, що в наших силах. Моя сестра, наприклад, передивлялася фільми й визначала, які будемо показувати на фестивалі. Ми й до сьогодні покладаємося на її вибір. І хоч на той момент документалістика була зовсім незвіданим мистецтвом для містян, вже на перший показ ми зібрали практично повний кінозал, а це 250 місць! Також залучили до організації десятки партнерів і волонтерів.
Чому нам це вдалося з першого разу? Наша організація «Сучасний формат» на той час була вже доволі відома в Житомирі, ми робили цікаві проєкти, у нас було багато прихильників, які нам довіряли. І ми дуже старалися, бо чітко розуміли, що таке Docudays UA і наскільки важливо відповідати його репутації та цінностям. І це був для нас новий амбіційний виклик: без фінансової підтримки зробити в Житомирі фестиваль документального кіно! Це і лякало, і осміляло, і надихало, бо перед нами був приклад, як з ідеї, яка на початках навіть не мала фінансування, виросла потужна Мережа Мандрівного фестивалю. І нас дуже надихала команда Мандрівного.
Ми тоді зрозуміли, що коли збирається стільки людей, закоханих у свою справу, може бути щось більше, ніж команда, – майже сім'я, де підтримка – основа розвитку. Маємо й постійних глядачів, які щороку приходять на перегляди фільмів – від підлітків до людей літнього віку.
«Docudays UA – це те, що нам довірили. І ми маємо робити це добре».
За що ми любимо документальні фільми? Коли дивишся документальний фільм – ти не знаєш, що буде далі. Це захоплює! І це ще й можливість за 60 хвилин заглибитися в нову тему, дізнатися найважливіше про неї й розширити світогляд. Це унікально ефективний і водночас приємний формат отримання нової інформації.
І так радісно чути, коли після показів люди ще довго-довго обговорюють різні точки зору, відкривають для себе щось нове. А коли ти стаєш постійним глядачем таких фільмів, то іноді починаєш фантазувати: «А яким було б документальне кіно про моє життя? Чи буду я там головним героєм? Яку проблему я там підніматиму? І хто його дивитиметься? І які висновки зроблять люди: чому я так живу й що хочу в житті зробити?». Я думаю, що подібні думки відвідують не лише мене, а й інших учасників нашого фестивалю.
Мене дуже тішить, що документальне кіно полюбила студентська молодь і тепер ми також співпрацюємо з вишами та управлінням освіти в Житомирі. Часи, коли треба було просити молодь відвідати наші заходи, давно минули. Зараз ми просто робимо оголошення у фейсбуці і молоді люди самі збираються на наші покази...
Наш фестиваль триває тиждень, часом і 10 днів. Ми розуміємо, що не завжди може бути повний зал у кінотеатрі на 250 місць. Хоча бували випадки, коли глядачів було так багато, що молоді доводилося сидіти на сходинках. Людям подобаються фільми, тематика яких корелює якимось чином з ситуацією, яка трапилася в їхньому житті. Запам’ятався момент, коли після фільму про розслідування падіння літака Малайзійських авіаліній організацією Bellingcat люди просто сиділи і плакали. Їх так вразили життєві історії людей, які втратили на тому борту своїх рідних.
До перегляду я нічого не знала про Bellingcat – організацію, що спеціалізується на фактчекінгу та розвідці за допомогою відкритих джерел. Неймовірно вразило, що фахівці в різних куточках світу об'єднуються і працюють для того, аби відновити справедливість, розкрити правду. А зараз, коли війною рознесло наших людей по всьому світу, ми теж навчилися об’єднуватися і працювати разом задля перемоги.
Одного разу ми дивилися фільм «Мовчазна війна» про біженок із Сирії і чому вони втікали з власної домівки. Життя цих жінок ставало зламаним після того, як їх ґвалтували військові. Після такого жінка в Сирії вже не вважається священною, тож якщо повернеться додому – рідні її вб’ють. Тому жінки змушені були тікати та ставати біженками. Коли в новинах читала про те, що робили російські військові окупанти в Бучі та Гостомелі, той фільм про Сирію був, як картинка подій, які відбувалися буквально за кілька кілометрів від Житомира. І Сирію також нищили росіяни… Думаю, що наступний фестиваль Docudays UA буде про нашу країну під час війни і про те, що пережили люди.
За ці роки цікавість до документального кіно в Житомирі виросла настільки, що, окрім фестивалю, наша колега Ліна Бабич створила кіноклуб Docudays UA і ми отримали можливість показувати й обговорювати документальні фільми цілорічно, а не лише під час Мандрівного фестивалю.
РОБИ ТЕ, ЩО ВМІЄШ НАЙКРАЩЕ
Коли почалася війна, я була в паніці. Їхати немає куди, та й не хочу. Я була впевнена, що Житомир не захоплять. Зателефонував знайомий, запросив до себе у підвал, я запитала, чи можна забрати ще й свою сім’ю. Так ми й жили усі разом у підвалі декілька тижнів.
Там у підвалі крізь сльози питала себе: «Що я вмію? Стріляти не вмію… але вмію організовувати людей, надихати, об’єднувати й знаходити гроші на корисні справи! А зараз найважливіша корисна справа – допомога армії». Згадала про «Фонд громади Житомира», який досі працював так-сяк, і подумала: тепер настав його час!
Телефоную до заступниці міського голови й кажу: «Світлано, в мене є ідея!. Беру «Фонд громади Житомира», відкриваю рахунки і починаю збір коштів». І вона мене підтримала. Тоді я ще ясного розуміння не мала, на що конкретно ті гроші збирати, але знала точно: на перемогу.
За три місяці війни ми зібрали 8 000 000 гривень, потім ще 5 000 000. За 4 місяці зібрали 13,2 мільйонів! І це не кошти іноземних донорів, це звичайні люди надсилали, хто скільки міг. Якщо ще й порахувати гуманітарну допомогу, то сума буде більшою. Тільки з Нідерландів привезли корисних для воїнів речей на суму 37 000 євро.
Війна згуртувала людей. Кошти ми віддавали на ТрО, на потреби військових, постраждалих та ВПО. Витратили більше 9 000 000 на пошиття бронежилетів, приладів військових, на закупку авто та їхній ремонт, на медичні засоби. Частину коштів відправили на полк «Азов». Ще частину віддали на закупівлю фільтрів для води для Миколаєва, бо в них були проблеми з водопостачанням. Для села Ягідного Чернігівської області ми придбали будівельні матеріали, бо там настільки розбомбили село, що люди сиділи в шкільному підвалі більше місяця.
До слова, за нашу діяльність ми отримали більше 10 подяк від різних військових частин та одну медаль від Житомирської обласної клінічної лікарні ім. Горбачевського за надану гуманітарну допомогу та закупівлю обладнання.
А поки я займалася пошуком грошей і координуванням волонтерів у Житомирі, наша колега Ліна Бабич, яка з березня перебуває в евакуації у Німеччині, стала амбасадоркою Docudays UA за кордоном. Вона відкрила кіноклуб в центрі для біженців і зараз успішно проводить кінопокази для українців, які через війну змушені були виїхати в Німеччину. І ми цього року таки проведемо Мандрівний фестиваль у Житомирі. І вже зараз мріємо, щоб на екранах були фільми про нашу перемогу.
Інтерв’ю записала Христина Біляковська.
