Завдяки кіноклубам Docudays UA продовжує вести активну роботу на території Криму. Після однієї із зустрічей у Родниківській школі-гімназії, де було організовано показ фільму «Абетка» для дітей, які раніше не дивилися документального кіно, модератор Анжелина Бондарчук поділилася своїми враженнями: «Обговорення було дуже бурхливим. Незважаючи на юний вік учасників, лунали дуже розумні висловлювання. Вразило, що без моєї допомоги діти вийшли на зіставлення сучасних школярів (таких собі «недолітків»), які забезпечені всім, але не бажають вчитися, з головною героїнею, яка мріє отримати освіту, всупереч усім життєвим негараздам. А одна з учениць принесла есей. Такі відгуки підтверджують важливість нашої роботи».
Тетяна Боднар, МБЗЗ «Родниківська школа-гімназія», Симферопольського району, Республіка Крим.
«Дивне враження справив на мене фільм естонської режисерки Мадлі Ляене «Абетка». «Чому дивне?» – запитаєте ви. Відразу й не зможу пояснити...
На черговому засіданні правознавчого кіноклубу класний керівник запропонувала подивитися фільм, який був учасником щорічного Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Мене не дуже потішила ця пропозиція. Погодьтеся: тема не інтригуюча. Але досада розвіялася вже через кілька хвилин після початку.
Події почали розгортатися за оригінальним сюжетом. На екрані з'явилася темношкіра вісімнадцятирічна Веле. Головна героїня збиралася в школу... зі своєю семирічною дочкою. Веле вбирала й причісувала доньку, а я жадібно перечитувала титри, намагаючись розгадати подальший хід подій. І мати, й дочка – мешканки Ліберії, в якій щойно завершилася громадянська війна. Обидві йдуть до школи, аби навчитися грамоти.
Так! Веле ходить до школи, щоб навчитися читати і писати. Її заповітна мрія – бути грамотною. І ще дівчина боїться відстати від своєї семирічної доньки.Раптом ловлю себе на думці, що в кабінеті дуже тихо. Однокласники дивляться фільм, не відриваючись... На екрані вже школа. Звичайно, не та, до якої ми звикли. Усього два класи. В одному займаються дорослі, в іншому – малюки. Старанно вчаться. Тільки Веле дуже соромиться. Вона стоїть біля дошки, повторює за вчителем слова англійською. А я раптом починаю розуміти, що ця дівчина з глухого африканського селища викликає в мене почуття поваги. Не маючи жодних матеріальних благ, живучи у халупі, важко працюючи щодня, вечорами при світлі ліхтарика вона вчить літери по абетці разом із дочкою. Обидві радіють, як діти. Здавалося б, чого? Нам це зрозуміти непросто...
Коли додивилися фільм, кілька секунд в аудиторії панувала тиша. А потім стали обмінюватися враженнями. Я жадібно ловила висловлювання однокласників і раділа, що фільм викликав бурхливі емоції не тільки в мене. Багато цікавого в ньому: і незвичний для нас спосіб життя героїнь фільму, і яскравий африканський колорит, і енергійна музика, і Веле, звичайно. Обговорюючи, ми не помітили навіть, як вийшло так, що стали порівнювати себе з героїнею. Веле – щира, справжня, цілеспрямована, змусила замислитися, що ми, маючи багато чого, не цінуємо цього... Багато моїх ровесників давно вже стали подібними на героя Митрофанушку, покладаючись у всьому на батьків. Так, цікавий фільм! Сильний! Змусив нас не тільки замислитися, а й переоцінити те, що здавалося для нас вельми звичним».
Матеріал підготовлений на основі
есея учениці Родниківської школи-гімназії
