Ще важче говорити про війну з тими дітьми, які бачили її на власні очі, для яких вибухи й обстріли – це постійний звуковий фон життя.
У школі №13 міста Селидове на Донеччині працює кіноклуб Мережі DOCU/CLUB. Керують ним директорка школи Оксана Подлєсна та вчителька історії й правознавства Юлія Гаман. Їхній кіноклуб не припиняв роботу навіть під обстрілами. Кінопокази тривають і зараз, вже в евакуації.
Оксана Подлєсна
– Як ви проводили кінопокази під час обстрілів?
Оксана: Нас відправили працювати дистанційно з 24-го лютого. До цього часу ми майже весь рік так працювали. Діти вийшли на навчання 21-го лютого, а за три дні знову повернулися до дистанційного формату.
Ми живемо в регіоні, який дуже близько до бойових дій. Тому більша частина наших дітей та колективу зараз знаходяться за кордоном або в інших регіонах України. Коли ми з Юлією почали організовувати онлайн-покази, спочатку діти не дуже приходили.
Коли у нас оголосили евакуацію з Донецької області, тоді було взагалі не до кіно. Але ми показали один фільм, було 10 учасників, потім другий фільм, дітей прийшло більше…
Я зараз живу на Західній Україні, у мене в будинку четверо дітей різного віку. Вони слухають, що ми робимо, і теж захотіли доєднатися до переглядів. Ми почали підключати дітей, які не з нашої школи, і систематично, двічі на тиждень проводити зустрічі. Дедалі більше дітей почало доєднуватися.
Фото з архіву ГО «Докудейз»
– Як діти реагують на фільми? Адже в них піднімаються дуже серйозні і складні теми.
Оксана: Спочатку діти мовчали. Зараз вони не бояться обговорювати, розмовляють, відповідають, дають класні відгуки. Ми радіємо, що можемо хоча б таким чином організувати не тільки дозвілля дітей, а ще й провести його з користю.
Юлія: Деякі говорили спочатку, що важко дивитися фільми, особливо ті, які більше резонують із нинішніми подіями. Але от в 11 класі, наприклад, це актуально. Бо у них за програмою є теми, пов’язані з російською агресією. Фільми Альманаху «Енциклопедія Майдану», створені командою фестивалю Docudays UA у 2014 році, дуже допомагають навіть у вивченні історії.
Оксана: Ми з дітьми переглядали фільм «Мир». Коли Юлія на початку показу поставила запитання, про що може бути цей фільм, всі сказали, що хочуть миру, вірять в перемогу і що вони обов’язково повернуться додому. Таке дуже важке для нас усіх зараз питання.
Фото з архіву ГО «Докудейз»
– Як ви наважуєтеся на ці розмови? Як знаходите потрібну тональність і потрібні слова?
Юлія: Наші діти нас вчать. Ми постійно сидимо в новинах між уроками. Буває таке, що між уроками просто ридаєш. Але вмикаємо фільм, починаємо обговорення. Той самий «Мир», де є вибухи, де хлопці розповідають про Автомайдан. І перший коментар дитини: «Ви знаєте, сподобався настрій цього головного героя, він на 100% впевнений, що якось ми прокинемось - і Росії немає». І думаєш: якщо діти це помічають, то, певне, і нам треба так реагувати на те, що відбувається. Діти дуже оптимістично налаштовані й навчають цьому нас.
Батьки, наскільки я знаю, бояться з дітьми говорити на тему війни. Вони думають, що діти маленькі й краще їх вберегти від цих новин. Але діти з інтернетом. Вони все бачать і їм хочеться з кимось про це поговорити, з людиною, яку вони знають та якій довіряють. Ми відкриті. Ми говоримо, що так, іде війна, наші герої там гинуть, але вони віддають життя заради нашої перемоги, заради нашого майбутнього. І дітям стає легше й зрозуміліше. Вони дивлять документальне кіно, де є справжні герої, потім діляться своїми емоціями і ми помічаємо, що їм це допомагає втримувати внутрішню рівновагу. Вони прийняли, що йде війна, вірять у перемогу й чекають на неї.
Чільне фото з архіву ГО«Докудейз»
