Загалом ці кіноклуби провели 83 події. Серед модераторів та модераторок бібліотекарі/-ки, вчителі/-ки, активіст(к)и, спеціаліст(к)и центрів безоплатної правової допомоги та пробації. А серед аудиторії були як дорослі, так і діти з різних областей України.
З початком повномасштабної війни було важко уявити, що люди скоро захочуть дивитися документальне кіно та обговорювати теми, що стосуються прав людини. Здавалося, що робота Мережі DOCU/CLUB зупиниться на невідомий термін.
У перший місяць дійсно так і було. Однак поступово кіноклуби почали відновлювати свою роботу, кінопокази стали важливим та помічним інструментом осмислення подій в Україні. «Документальні стрічки змушують мислити, дивитись на проблеми під іншим кутом зору. Зараз під час війни, особливо потрібно всім згуртовуватись. Тільки разом ми зможемо подолати всі перешкоди», — написала відвідувачка одного з кінопоказів. Попри те, що часто документальні фільми можуть важче сприйматися й тиснути на болюче, адже сюжети — це історії з реального життя, а його герої — справжні люди.
Модератор(к)и проводили кінопокази стрічок знятих у різних країнах, а також фільмів про події в Україні. Хоча вони були зняті до повномасштабної агресії, але порушені в них теми набули нових сенсів та стали ще більш актуальними.
Кадр з фільму «Мова»
Наприклад, знятий 2015 року фільм Сергія Лисенка «Мова», про популяризацію української мови та безкоштовні курси для людей, які жили у східних та південних регіонах України. «Звичайно, було сумно дивитись на рідні міста, в які сьогодні немає можливості приїхати. Але я вірю, що скоро там будуть говорити українською мовою», — поділився враженнями Юра, учень 7 класу, після перегляду фільму. Інша глядачка написала: «Давайте дійсно вивчати українську мову та вільно нею володіти, щоб нас більше ніколи не приходили визволяти».
Фільм «Боротьба Джамали», шведської режисерки Елін Йонссон, про складність становища кримських татар, депортацію та вимушені переїзди, теж викликав багато емоцій та відгуків. «На жаль, історія повторюється. Зараз в бібліотеках окупованого Мелітополя, де я жив, рашисти забирають українські книжки. Спалюють їх, як діяли фашистські окупанти. Рашисти руйнують бібліотеки, історичні пам’ятки, церкви, музеї. В них нема поняття культури», — сказав Тимур, якому довелося полишити рідний Мелітополь.
«Я все думаю про сім’ю Джамали. Про її бабусю, про її мати, батька. Сорок років люди мріяли повернутися на Батьківщину. Вони змогли зберегти та передати онукам свою культуру, свої традиції. І зараз вже молоде покоління веде активну боротьбу за свободу та можливість жити на своїй землі!» — прокоментував Ігор з Харкова.
Кадр з фільму «Південний кордон»
Українська документальна стрічка «Південний кордон» розповідає про групу волонтерів/-ок, які після російського вторгнення у 2014 році почали допомагати відроджувати українську армію та забезпечувати військових усім необхідним. «Фільм дуже відгукується. Особливо зараз, коли Херсонщина окупована. Не всі з нас їздили на передову, багато хто не уявляє в яких умовах українські військові. І саме зараз у нас є шанс змінити історію, повернути втрачені території. Тому кінопоказ мотивує мене допомагати армії», — прокоментував один з глядачів. «Це дуже правдивий та реалістичний фільм, бо показує проблеми, з якими зіткнулись військові у 2014 році, і сьогодні переживають ті ж самі ситуації», — підсумував учень 9 класу Максим.
Окрім можливості подивитися на сучасні проблеми з різних сторін, кіноклубні зустрічі стали гарною нагодою збиратися разом та ділитися наболілим. І не важливо, онлайн чи офлайн, «найважливіше для мене у всіх зустрічах – це побачити та почути наш кіноклуб», – поділилася одна з глядачок. «До цього засідання кіноклубу не бачилась «в реалі» з дітьми від початку війни. Тому цей показ був для всіх справжнім святом», – написала керівниця одного з кіноклубів.
Ми вдячні нашим модератор(к)ам, які в ці буремні часи продовжують проводити правопросвітні заходи та борються на правозахисному фронті.
