Оксана Глєбушкіна в минулому професійно грала на фортепіано, вивчала психологію, була волонтеркою громадської організації «Успішна жінка» й навіть працювала чиновницею. Але життя її кардинально змінилося після того, як вона вперше побувала на показах Міжнародного фестивалю Docudays UA. Зараз Оксана – виконавча директорка громадської організації «Громадський центр «Нова генерація», тренерка, а ще – модераторка херсонського кіноклубу Docudays UA.
- Оксано, як ви дізналися про цей фестиваль?
- Уперше я почула про Docudays UA на семінарі з прав людини в Чернігові. Усі довкола говорили: «Docudays! Docudays!». Мені стало дуже цікаво, що це таке, і я поїхала на фестиваль. Було це у 2008-му році, у березні. Фільми настільки вразили, що захотілося неодмінно привезти їх до Херсона. І того самого року, коли почалася підготовка до мандрівного фестивалю, наша організація подала заявку на статус регіонального партнера Docudays UA. А восени ми вже отримали право показувати фільми-переможці в Херсонській області.
- Важко було організувати покази в Херсоні, «з нуля»?
- Ми починали дуже обережно й тремтливо, не знаючи до пуття, що робити, однак були впевнені – ці фільми потрібні в нас, у Херсоні. Нам тоді здавалося, що дуже важливо їх показати саме політикам. Тому перший показ організовували спільно з управлінням внутрішньої політики облдержадміністрації. Показували кіно в Херсонськійобласній бібліотеці, поставили трибуну, запросили виступити представників адміністрації. Уже потім зрозуміли, де «внутрішня політика», а де – права людини... Але все одно ми дуже пишалися, що привезли в місто фестиваль! Надалі трибун у нас не було й ораторів-політиків теж.
Наступного року ми показували фільми в залі «Кіновідеопрокату», яка вміщала лише 20 глядачів. Інших доступних для фестивалю майданчиків у нас у місті не виявилося. Потім почали проводити невеликі покази там, де мали партнерів, – Каховка, Музиківка. І щороку майданчиків збільшувалося. Тепер Мандрівний фестиваль Docudays UA відбувається в мультиплексі, а там є, де розвернутися. Херсонці фестиваль уже знають, приходить багато гостей. Цьогоріч до нас приєдналося ще 11 районів Херсонської області.
Спочатку, коли ми приїжджали в райони, ніхто нас не знав, а тепер уже кажуть: «А, Docudays, так-так, ми знаємо. Кіно буде».
- Організувати й провести фестиваль у Херсоні та в 11-ти районах – це велика робота, однак Ви Мандрівним фестивалем не обмежилися?
- Так. Тому що фестиваль завжди швидко закінчувався, а нам хотілося ще показувати й розповідати. Коли з'явився такий формат, як кіноклуб, ми одразу захотіли відкрити його й у нас. Фестиваль потрібно цілий рік чекати, а кіноклуб дає можливість показувати кінофільми Docudays хоч щотижня. Разом із Леонідом Єжуровим із громадської організації «Режисер.Орг» ми відкрили DOC.Клуб і стали щомісяця запрошувати херсонців на показ та чай із печивом.
Але організувати перегляд і обговорення фільму не так і легко, як здається. Кожен показ вимагає серйозної підготовки, адже не хочеться проводити абияк. Хочеться багато розповісти про права, запросити на дискусію після фільму експертів та й анонси потрібно підготувати, розіслати, щоб глядачі прийшли. А крім цього, іншої повсякденної роботи в організації дуже багато. «Нова Генерація» долучилася до реформи з децентралізації, до реформи поліції, ми проводимо тренінги з молодіжного лідерства, з ґендерної рівності тощо. Тому через якийсь час у зв'язку з великим навантаженням ми вирішили призупинити роботу свого кіноклубу. Але! Попит на фільми виявився настільки великий, що довелося шукати інше рішення. Та й виявилося, що фільми з колекцій кіноклубу дуже потрібні й у нашій роботі з децентралізації, і в розвитку молодіжного лідерства, і в формуванні ґендерної демократії. І тоді ми вирішили об'єднатися з виїзним кіноклубом Docudays UA при Благодійній організації «Фонд милосердя та здоров'я».
- Де Ви вже встигли побувати з виїзним кіноклубом?
- На початку травня їздили до Асканії-Нова в Херсонській області за проектом «Голос громади в місцевому самоврядуванні» в рамках великої української програми з децентралізації DOBRE. Ми показали учням гімназії фільм «Проголосуйте за мене, будь ласка». І це виявилося дуже вчасно, у них саме відбувалися вибори президента школи. Попередньо ми обговорювали цей фільм з їхньою вчителькою, і з’ясувалося, що вона знайома з Docudays – ходила на фестивальні покази, коли була ще студенткою. Вражає, що нас знають уже покоління. А з дітьми говорили про те, які можливості відкриваються перед молодими лідерами. Результат: після показу й обговорення фільму одна з дівчаток сказала, що буде балотуватися на шкільних виборах. Їй було страшно, але вона побачила, що все можливо.
Документальні фільми дуже «чіпляють». Вони не мусять бути позитивними, але повинні підштовхувати до роздумів. Адже це не вигадана історія, вона жива. Наприклад, фільм «Лізо, іди додому». Під час перегляду цього кіно щось у душі перевертається. Дівчинка, у якої немає вибору, за неї все вирішила мама. Поки вона маленька – практично безправна. Ми вже мали кілька показів цього фільму, і багато разів люди запитували, а що ж трапилося із цією дівчинкою? Де вона зараз? Як склалася її доля? І такі питання виникають після багатьох переглядів.
У травні також збирали школярів із сільських районів Херсонської області. Показали їм фільм «Ґабріель повідомляє з чемпіонату світу». Дітей дуже вразило, що хлопець з однією лише камерою в руках може так багато зробити. Наступного дня ми провели майстер-клас з Устином Данчуком, керівником Першої херсонської кіношколи. І тепер охочі вчаться самі знімати кіно. Ми збираємося провести ще одне заняття, на якому Устин дасть молодим творцям завдання. Два тижні вони будуть знімати у своєму оточенні фільми на теми, актуальні в їхніх селах. І якщо в них все вийде й після всього покажуть свої фільми, то це буде найкращий результат. Діти зможуть продемонструвати, розповісти, як вони бачать проблеми, що є в громаді, які можливі вирішення цих проблем. Наше завдання – правильно спрямувати школярів, щоб вони не тільки бешкетували, а щоб звертали увагу на соціально гострі теми.
- Оксано, у Вас є улюблені фільми з колекції кіноклубів?
- Мені дуже подобається фільм «Пощо, маловірна?!» про хлопчика із синдромом Дауна. Я завжди з великим теплом згадую його показ. До нас тоді прийшли батьки зі своїми дітками, ми запросили багато експертів. Була дуже гаряча бесіда про те, як приймають таких дітей у школах і загалом у соціумі. Для мене стало відкриттям, яку силу має фільм, як документальне кіно змінює ставлення до себе, до людей і, зокрема, до «сонячних» діток.
Також дуже люблю фільми із циклу «Нові герої» режисера Романа Бондарчука. Оскільки вони є у вільному доступі, я їх часто використовую у своїх тренінгах. Коли хочеш продемонструвати, що таке мобілізація громади, то історія Віктора Маруняка, голови с. Стара Збур'ївка, – це найкращий приклад. Адже тут люди самі піднялися й вийшли відстоювати власні інтереси та права. Це не вигадана картинка, це справжня, жива історія.
Дуже зворушили фільми, що були на фестивалі торік, – «Гніздо» і «На Великдень». Це фільми про взаємини дітей і батьків, про дитячі очікування. Оскільки я сама й мама, і дитина, то дуже цікаво побачити, як це виглядає з боку.
З програми фестивалю ще дуже запам'ятався фільм «Жіноча солідарність» про жіночий рух і повстання в Польщі. Він руйнує стереотипи. Документальні фільми дозволяють «колупати» такі теми, над якими не замислюєшся щодня. Це як провокація для самого себе. Так, вони не завжди дають відповіді, проте завжди ставлять правильні питання. А це вже перший крок до розуміння, а отже – до дії.
Говорила - Ілона Полєсова
Джерело - газета «Вгору»
