Бібліотека: нові технології та інклюзивність
Я закінчила Чернівецьке училище культури, так воно називалося тоді, та Рівненський державний інститут культури. А свою трудову діяльність розпочала в Чернівецькій науковій універсальній обласній бібліотеці з 1993 року, де й працюю дотепер. Єдине, що змінилося, це посади: прийшла бібліотекаркою у відділ технічної літератури, з 1995-го року почала працювати в науково-методичному відділі, а зараз працюю завідувачкою відділу інформаційних технологій та електронних ресурсів.
Відділ було створено у 1999 році завдяки виграним грантам фонду «Відродження» й посольства США. Зараз відділ забезпечує функціонування комп’ютерної техніки, займається підтримкою сайту, оцифруванням книг з наших фондів, подарованих нашими земляками, забезпечує технічно масові заходи бібліотеки, проводить тренінги для громадян(ок) і для бібліотекар(ок)ів області тощо.
Наш відділ також отримав міні-грант програми «Бібліоміст» для людей з інвалідністю, завдяки якому ми одержали можливість навчити їх користуватися Інтернетом і основам роботи з комп’ютерами. Це був короткотривалий грант, на півроку, але ми продовжуємо розвиватися в цьому напрямку. Також ми працюємо з Університетом третього віку, тобто з людьми пенсійного віку, взаємодіємо зі спеціальним дошкільним навчальним закладом №36 для дітей з порушенням опорно-рухового апарату. Ми працюємо, намагаємося підтримувати різні верстви та категорії громадян – забезпечувати всім рівний доступ до інформації та сучасних можливостей самоосвіти.
Поява й робота кіноклубу
Ми є методичним центром для публічних бібліотек області. Разом з Товариством «Український Народний Дім у Чернівцях» і ЧММО «Клуб української молоді», ми протягом двох років проводили Мандрівний кінофестиваль в публічних бібліотеках області.
Вони ж і дали поштовх для того, щоб ми написали заявку на створення кіноклубу при нашій бібліотеці. Сьогодні я є його керівницею, модерую зазвичай або я, або хтось із членів нашого відділу – мої колеги, колежанки. Також підключаємо наших регіональних представників, первинну та вторинну правову допомогу, представників територіального управління юстиції й поліцію. Ми орієнтуємося на аудиторію, для якої проводимо показ. Часто для того, аби обговорення було більш плідним, ми запрошуємо партнерів.
Влаштовуємо перегляди для різних категорій користувачів, робимо виїзні засідання в дальні школи, а школи, розміщені поряд, самі приходять до нас у книгозбірню для перегляду кінофільмів; працюємо з університетами, з коледжами, ліцеями. Також намагалися робити декілька показів для широкого загалу в різні години. Спробували з’ясувати, який час оптимальний: організовували перегляди і в обідній час, трошки пізніше, а також ближче до вечора. Але в нас, усе-таки, студентське містечко, студентів більше, ніж місцевого населення, тому ця аудиторія є найбільш масовою.
Як переплітається особисте та професійне
Чесно кажучи, я боялася модерувати заходи, тому що я не публічна людина. Але тематика прав людини мене пройняла, тому що я сама – з людина з інвалідністю і все життя доводила значимість своїх потреб у цьому соціумі. І тому, імовірно, мені легше, адже я на власному прикладі можу показати людям, які приходять на кінопокази, що є можливість чогось досягти, відстояти свої права. Стрічки допомагають, тому що дають шанс побачити історії людей і поміркувати над ними.
Мені дуже пізнавально працювати з учнями шкіл, зі студентами, які апелюють уже до законів і згадують конкретні статті у зв’язку із ситуаціями, показаними в фільмах. Цікаво модерувати, слухати думки інших: як вони будуть поводитися в соціумі, як знають свої права, як планують захистити себе.
Робота з новою аудиторією
Виїзні покази з нашими партнерами в рамках Мандрівного кінофестивалю про права людини, які вони модерували, були і в клубах, і в школах, але все-таки, загалом, у сільських бібліотеках. Разом ми мали на меті привернути користувача до нас, показати, що бібліотека стала сучасною, в її просторі можна обговорювати різноманітні питання.
На виїзних показах у нас були різні групи – від дітей до дорослих, але всі говорили в один голос, що фільми дають поштовх для роздумів. Це свого роду просвіта, донесення тієї цінної інформації, якою, можливо, не всі мають можливість користуватися. У селах не всі мають доступ до Інтернету, старше покоління переважно говорить в Скайпі зі своїми родичами за кордоном, а користуватися мережею вміють не всі – бояться та не довіряють. До речі, раніше часто запитували, чому так мало нашого українського кіно, людям цікаво було побачити на екрані саме українське життя. Але зараз вітчизняних фільмів у програмі вже більше. Загалом, якщо це віддалені села, вони з радістю йдуть на кінопокази і з ентузіазмом висловлюють свої думки на обговоренні – тепер це таке ноу-хау на селі.
Кіно: враження та вплив
Коли ми переглядали «Рожеве сарі», були різні думки, різні реакції й сильні емоції – збентеження та навіть сльози. Разом ми порівнювали ситуацію з місцевим контекстом, з Україною, і дійшли висновку, що в наших сім’ях теж потерпають від насильства, просто це замовчується.
Хтось згадав випадок із життя: сусідку просто змусили викликати поліцію та написати скаргу на свого чоловіка, який постійно її принижував, бив. На сьогоднішній день наші жінки бояться відкрито говорити про насильство, через осуд з боку оточення чи родини, на жаль, у нас досі поширена думка, що жінка має терпіти таке ставлення до себе. Але сподіваюся, що після цього показу будуть позитивні зрушення, і ті, хто подивився фільм, донесуть до свого кола спілкування, що не можна боятися, треба привертати до себе увагу, просити допомоги, щоб припинити насильство у своїй сім’ї.
На цьогорічному Docudays UA мене дуже вразила стрічка «Веаюфром» про харків’янина, який їздив заробляти гроші за кордон. Іноді люди дуже багато приховують, одягають маски, мене вразило, що головний герой показав своє життя справжнім, таким, яким воно є. Узагалі, для України заробітчанство – болюче питання. У такій плачевній двоїстій ситуації «не там і не тут» перебуває доволі багато людей.
Думаю, що покази фільмів і їх обговорення – це дуже сильний інструмент, тому що це є реальні факти з життя, і на цій основі можна говорити про проблеми, які нас оточують. Кожна кінострічка чимось чіпляє за душу. Моя дитина була на декількох переглядах у нашій бібліотеці і також включалася в дискусії. Він емоційно їх сприймає і говорить, що такі фільми треба показувати, тому що діти не будуть робити ті помилки, які зробили кіногерої, або ті, які вже встигли зробити дорослі у своєму світі.
Фото: з відкритого архіву та блогу відділу інформаційних технологій та електронних ресурсів Чернівецької обласної універсальної наукової бібліотеки імені Михайла Івасюка
