Сфера діяльності та досвід
Моя робота починалася в Харкові з лесбійсько-феміністської ініціативної групи у 2006 році: нас було небагато, усього кілька людей. У 2008 році ми зареєстрували в Харкові жіноче об`єднання «Сфера», яке працює й досі. Фокус діяльності полягає в просвітництві стосовно жінок і для жінок. Просвітництво це буває в різних форматах – нещодавно ми почали бути більш активними у вуличних акціях. Коли в нас була організація «Queer Home» – ком’юніті-центр для ЛГБТ-людей, ми почали співпрацювати з Docudays UA, також із Мандрівним. Я почала займатися активізмом і науковою діяльністю, штудіювати ґендерні дослідження й сексуальність у рамках філософських дисциплін. Іноді люди до мене звертаються, я проводжу інколи тренінги, семінари та лекції щодо конструювання ґендерних ролей і протидії ґендерній дискримінації та дискримінації на основі сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності. Два роки поспіль я працювала з патрульними поліцейськими як тренерка, моїми дисциплінами були, зокрема, протидія домашньому насильству й толерантність і недискримінація. У 2015-16 роках я була директоркою Київпрайду, мене запросили, і я організовувала повністю заходи прайд-тижня. У 2017 році я займаюся прайд-тижнем уже як програмна директорка, ми зареєстрували ГО «КиївПрайд».
Це дуже велика робота – КиївПрайд, бо це унікальна, найбільш видима лгбт-подія для всіх українців і українок. Проте ось ці не такі «значущі» події, які проходять у регіонах, вони, насправді, потребують набагато більших зусиль для того, щоб отримати набагато менший результат. Від ЛГБТ-прайду я відчуваю бонуси, умовно кажучи, я стаю більш видимою, більш публічною, отримую повагу й помітну підтримку від важливих для мене людей. Коли я роблю заходи в Харкові, я відчуваю таке ставлення: усе, що робиться в Києві – це важливо, усе, що в Харкові чи інших містах – не дуже. Проте для мене важлива робота як в національних, так і в регіональних проектах.
Проблеми й протиріччя ЛГБТ-руху
Мені здається, що ЛГБТ-рух, як і феміністський рух, усе ж таки можуть бути цілісними рухами. Коли виникає видима загроза з боку влади, або нерозуміння суспільством якихось проблем, мені здається, варто об’єднуватися різним рухам і підтримувати одне одного. Але, звісно, усередині цих рухів можуть бути розбіжності щодо інтересів і цінностей. І, як на мене, важливо, щоб ці рухи зустрічалися й намагалися почути одне одного й стати більш чуйними до проблем одне одного.
Для будь-якого активістського середовища гостро стоїть питання фінансування. Для мене це не тільки питання, де і як отримати кошти, а й ті спекуляції, які відбуваються навколо цих питань, а також і експлуатація ЛГБТ і феміністської тематики, прав жінок. Наприклад, коли організації, які ніколи не працювали із цими темами, заявляють їх для того, щоб отримати грантові гроші. Донори дають кошти й потім не перевіряють якість проектів, які виконуються за їхній рахунок. Через те можна натрапити на таке: на заходах про толерантність люди розповідають, що гомосексуальність – це хвороба, або використовують зневажливу лексику чи хейтспіч щодо маргіналізованих груп людей. Так не має бути, але це відбувається.
Ще одна проблема – це те, що проблеми групи лесбійок у ЛГБТ-русі не сприймаються так серйозно. Коли говорять бісексуальні чи гомосексуальні чоловіки – це вважається озвученням серйозних проблем. Коли вони порушують питання політичної участі чи участі в збройному конфлікті, це здається людям важливішим за проблеми виховання дітей, яке традиційно лягає на жінок. Серед ЛГБТ-жінок багато тих, які вийшли з гетеронормативного шлюбу, і в лесбійських союзах буває по двоє-четверо дітей. І це в тих умовах, що жінки заробляють на 30% менше, ніж, скажімо, чоловіки-геї. Також як приклад цього несерйозного ставлення я б навела те, що навіть політики, дружні до ЛГБТ-руху, говорять: ми маємо прийняти закон про цивільне партнерство. Але ж не потрібно забувати: цей закон не передбачає спільного виховання дітей, а це означає, що лесбійки, які виховують дітей, лишаються поза фокусом цього закону. Зміни в українському суспільстві відбуваються, але здебільшого на користь чоловіків середнього класу. Жінки-лесбійки в ЛГБТ-русі стикаються з тією самою дискримінацією, що й жінки в суспільстві патріархальному.
Також існує проблема насильства. Коли чоловіки дізнаються, що жінки разом не для того, щоб їх приваблювати, то стають дуже агресивними й завдають фізичної шкоди. Існує також проблема сексуального насильства – це корекційні згвалтування. Тобто, коли чоловіки або родичі жінки думають, що лесбійство пов`язано з тим, що в жінки не було справжнього чоловіка й наймають чоловіка, щоб він згвалтував жінку. Те, що в Україні немає подібних оприлюднених випадків, не означає, що в нас не поширені такі жахливі практики.
Про активізм сьогодні
Наприклад, наші американські колеги починали 60-70 років, тому й мали можливість і час обирати, із чого їм починати та до чого йти. Я наведу приклад щодо цілей активізму, який мене дуже вразив. Ми були в Чехії і там знайомилися з різними організаціями – там були як ті, що починали 20-30 років тому, так і зовсім молоді. Але усі вони хизувалися тим, що 10 років тому прийняли закон про цивільні партнерства. Однак відтоді в законодавчій сфері Чехії не відбувалося нічого – не був прийнятий ані закон про шлюб, ані про всиновлення, ані про спадок тощо.
Я тоді подумала, що ми не можемо дозволити собі обирати, із чого почати, – ми повинні робити все, що вміємо робити, усі одночасно, щоб мати різноплановий вплив. Тоді, можливо, будуть хоч якісь зміни. Зараз на часі все, окрім того, щоб нічого не робити. Мене дуже обурює, коли люди кажуть, що якась там активність зараз не актуальна, і радять замість вуличних акцій почати розмовляти з людьми. Власне, 10 років тому ми починали з того, що дискутували та розмовляли. Можна ми зараз трохи засвітимося на вулиці?
Документальне кіно як інструмент впливу
Цього року я була вперше на фестивальних показах, а також на показах Мандрівного в Харкові. Це два різні світи, як ставляться до документального кіно в Харкові та в Києві, адже там уже сформована культура споживання документального кіно, його обговорення. Утім, я чую багато гарних відгуків на покази, які ми проводимо за підтримки Ігоря Кофмана в кінотеатрі 8 1/2. Погоджуюся з Docudays UA, що атмосфера кінотеатру дає певні важливі конотації. До того ж, на всіх показах ми завжди намагаємося робити дискусії.
Що мені найбільше подобається в роботі з документальним кіно в Docu/клубі: вкрай важливо обговорювати кіно після його показу, це дозволяє створити простір для грамотного формулювання своїх думок. Я вірю в Docu/клуб як інструмент. Коли люди дивляться відібране кіно, коли вони говорять про це під гарною модерацією – мені здається, що це надзвичайно дієво. Важливо також, що документальне кіно в рамках кіноклубів не лише для початківців, а й для тих активістів і активісток, які вже мають певний бекграунд, але ще не мають багато досвіду. Docu/клуб мені видається таким інструментом, який сприяє розвитку й самих активістів(ток).
Мене дуже вразило обговорення після одного фільму – хтось з учасників почав говорити, що нічого страшного в праворадикальних рухах немає, і якщо люди вправі говорити про права людини, інші люди можуть говорити щось на зразок: євреї або темношкірі люди не мають права на існування, вони вторинні стосовно білих людей. Це було неприпустимо, і я розгубилася тоді, проте згадала досвід Тані Малої: колись вона отримала відгук, де було написано, що «проблеми геїв і негрів – це неактуально для нашого суспільства». Таня сказала, що якщо ця людина не розуміє, як права темношкірих і гомосексуальних людей стосуються нашої роботи, то тій людині не місце в Docu/клубі. Те, як вона категорично поставилася до мови ворожнечі й нетерпимості, змусило мене відчути себе абсолютно захищеною. І я, надихнувшись цим прикладом, сказала, що свобода слова не передбачає свободу ненависті, і тут, у кіноклубі, ніхто не буде підтримувати ненависть до людей.
Про зміни у сфері прав людини
Якщо говорити про зміни, то я б розділила сферу оцінювання на рівень політичних гравців і рівень громадської думки та суспільної залученості. Мені здається, зараз стало значно більше громадських ініціатив, навіть якщо якість цих ініціатив залишає бажати кращого. Вони стали помітнішими, гучнішими, вагомішими. Наприклад, учора на запрошення депутатки харківської міськради я взяла участь у засіданні депутатської комісії. Це в мене викликає різні відчуття, але те, що знайшлася депутатка, яка не полінувалася особисто написати запрошення для участі в такому заході низовій активістці, є великим зрушенням, хіба ні? Але цього ще й досі замало для того, аби ці зміни набули критичного характеру й стали незворотними. Діалог із владою, звісно, відбувався на тлі елементарного невігластва, неволодіння термінологією. Але Ольга – депутатка, яка очолює ґендерну комісію – сповнена ентузіазму й оптимізму, і це радше добре, ніж погано.
Фото – Анни Чорноус
