Фільм дуже важкий, і моментами його було справді складно дивитися. Але це важливо, що ви нам таке показуєте, бо раніше я не задумувалася над тим, що жінки у східних країнах проходять через такі жахіття. Мене вразило, що жінок, які й так стають жертвами жахливих знущань, відштовхує родина та власне середовище. А те, що їх ще й можуть вбити через це, взагалі не піддається осмисленню. Мабуть, ось ця фраза, яка лунала наприкінці фільму, — «Зараз глядачі подивляться цей фільм та й підуть собі далі. Їм буде трохи ніяково, але вони швидко це забудуть», — і є квінтесенцією стрічки. Справді, ми не можемо якось вплинути глобально на цю проблему. Але ми, принаймні, можемо не мовчати, розповідати про це іншим і не ігнорувати такі жахливі випадки.
Мовчазна війна
Мовчазна війна
Від початку конфлікту в Сирії тисячі жінок постраждали від зґвалтувань, що їх сирійський режим використовує як зброю у війні, коячи злочин проти людяності. Жінки, які висловлюються в цьому фільмі, вирішили порушити мовчанку. Їхні свідчення – рідкісні, виняткові і дуже сумні. Вони – голоси невимовних злочинів режиму Башара аль-Асада.
Режисерка
Манон Луазо
Почала створювати документальні фільми в 1997 році у Москві для каналів France 2, Arte, Canal+ – переважно про проблеми з правами людини, заборонені місця й заборонені землі на кшталт Чечні, де вона пропрацювала більш ніж десять років. Після Росії вона створила кілька фільмів в Афганістані, а також в Індії та Пакистані. Усі ці роки її пристрастю було розповідати ще не розказані історії, сприяти тому, щоб заборонені голоси були почуті.